Межі Безмежності, або Чи є кордони у Бога

Було це років десять тому, коли моя старша донька навчалася десь у сьомому класі. Ну, як донька — навчалися ми разом. Я ж відповідальна мама й мушу перевірити, чи все вона вивчила, чи все зрозуміла, чи все склала в портфель. На той час у нас було три школярки, тому місія моя була не з найлегших, бо протягом вечора підготовки домашніх завдань треба було швидко переключатися з математики на англійську, далі — на фізику чи твір із літератури. Про нічні шиття чи ліплення аплікацій я вже мовчу…

Але я не про це. Якогось дня донька, прийшовши зі школи, сказала: «Мені директор (а він викладав фізику) сказав, що ти в мене в рабстві». — «Чому?!» — здивувалася я. — «Ну, він запитав, чи я все зрозуміла. А я сказала, що якщо щось не розумітиму — то запитаю в мами, і розповіла, як ти з нами все вчиш».

Я вже й до того стала щось підозрювати, особливо тоді, коли діти на моє запитання: «А чому ти не заґуґлиш?» — відповідали: «Та в тебе спитати простіше». Але після цих слів директора якось по-особливому відчула, що повністю розчинилася у своєму прагненні огорнути дітей підтримкою, так що навіть ґуґл перевершила своєю доступністю. Настільки розчинилася, що їхні справи та їхню відповідальність вважала своїми, фактично, стерши свої особисті межі та, відповідно, перешкоджаючи формуванню особистих меж своїх дітей.

Мені здавалося, що розділивши з дітьми їхні проблеми, я ставлюся до них, як Бог до нас, людей, — безумовно приймаючи, дбаючи й забезпечуючи всім, чого ми потребуємо. Я постійно чула, що Бог завжди доступний і немає жодних меж у спілкуванні з Ним. Він завжди готовий допомогти всім і в усьому. Тобто безмежний Бог не має ніяких кордонів у спілкуванні з людиною.

З одного боку, ця думка істинна — Бог, безперечно, з любов’ю приймає кожного з нас і дбає про наші потреби, проте Він залишає за нами право вибору й відповідальність за своє життя. І разом із тим Він чітко відмежовує Свою Особистість від інших. У Своєму Слові Бог дає нам зрозуміти, що Він відчуває, думає, планує, що Йому подобається, а що ні. Будучи святим, Він чітко окреслює те, що гріховне, і відсторонюється від нього. Бог оберігає місце Свого мешкання, щоб нічого гріховного туди не увійшло. При цьому, творячи людину, Він окреслив певні кордони її особистості й прийняв тверде рішення не переступати цих кордонів без волі людини. Ми бачимо це з перших сторінок Біблії.

Межі між людиною та Богом

Створивши Адама, Бог дав Йому право приймати власні рішення, на які Він зважав. Узяти хоча б найпростіше — людині було доручено дати імена всім тваринам, і «все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому». Разом з тим Бог як мудрий Батько (і нам варто тому повчитися у своєму батьківстві) окреслив першим людям зону їхньої відповідальності: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте», а також забезпечив головні потреби: матеріальні — «Кожне дерево, що на ньому плід деревний, що воно розсіває насіння, нехай буде на їжу це вам», соціальні — «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього», а також духовні — Господь спілкувався з людьми. Тобто Бог чітко відділив особистість людини від власної Особистості. І навіть у раю Він не завжди був, так би мовити, поруч із людиною. Люди мали можливість спілкуватися не лише з Богом, а й з природою, один із одним або ж узагалі залишатися наодинці із собою. Пригадайте, що під час гріхопадіння людини Бога не було поруч відкрито. Він «прийшов» згодом. «І почули вони (Адам і Єва) голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок» (1М.3:8). Тобто Творець дає можливість людині мати особистий простір і робити власний вибір.

Як мудрий батько, Господь окреслив і певні обмеження, правила поведінки («…з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш»), у яких мала формуватися сила людського характеру й воля людини. Так Бог визнав людину окремою сутністю з власною волею, яку Він вважає гідною довіри. Він не хотів, щоб вінець творіння був маріонеткою в Його ж руках, життям якої Він має право розпоряджатися на власний розсуд. Наділення людини волею означало, що межі впливу Бога закінчувалися там, де визначила людина. Саме тому Бог не спинив Адама, не стримав Єву та й самого змія.

Були й інші межі, встановлені Богом — це правила, згідно з якими людина мала жити. Варто зазначити, що перше Боже обмеження, як і безліч, інших висловлених згодом, було передусім потрібне для блага самої людини, для гармонізації її стосунків із Творцем. Проте вона знехтувала Божим обмеженням, переступивши цим кордони Самого Бога. Цей переступ, згодом названий перворідним гріхом, призвів до укріплення Божих кордонів щодо людини. Символом цього розмежування став херувим і полум’яний меч. І, зрештою, ми знаємо Бога, Який «живе в неприступному світлі, Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може» (1Тим.1:16).

«Що ти хочеш?»

Ну, що ж — продовжимо зізнання. З дитинства мама мені казала: «Ти мусиш бачити роботу. Ти мусиш бачити, як я почуваюся». І я вчилася цьому. Потім у церкві сказали: «Ти маєш робити все, що бачиш, бо це твоє покликання. Інакше ти б цього не бачила». Нині не маю на меті заперечувати істинність цього твердження, але це стало моїм, як кажуть, «даром і прокляттям». Будучи навченою бачити стан людей, їхні потреби й певний обсяг роботи, яку потрібно виконати, я іноді повністю розчинялася в робочих, церковних і домашніх справах. Протверезила мене одна розмова з дітьми, коли хтось із них на моє стомлене: «Та скільки можна, хтось із вас хоч бачить мене й мої потреби» — сказав: «Але ж ми в тебе нічого ніколи не просимо». — «Тобто?» — «Ну, в нас і так усе є».

До чого я це. Усвідомлення потреби в підтримці іншої людини та вміння правильно звернутися до неї з проханням — це теж ознака правильно сформованих межю Як і здатність відмовити чи прийняти відмову. А власною готовністю допомагати всім і всюди без їхнього прохання я пошкодила цю межу у взаєминах.

У Бога не так. З Писання ми бачимо, що Бог знає наші потреби перш, ніж ми їх висловлюємо. Проте пригадайте розмову Ісуса зі сліпим чоловіком, який мовчки підбіг до Нього в очікуванні чуда. «А Ісус відповів і сказав йому: Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі? Сліпий же Йому відказав: Учителю, нехай я прозрю!» (Мр.10:51). А розмову з хворим біля купальні Віфезда: «Як Ісус його вгледів, що лежить, та, відаючи, що багато він часу слабує, говорить до нього: Хочеш бути здоровим?» (Ів.5:6). Тобто Господь спонукує людей усвідомити свою потребу, назвати її й ніби запитує дозволу в людини зробити їм добро, зокрема зцілити її. З одного боку — це вияв поваги до особистісних меж людини, а з іншого — захист власних кордонів. Бо дуже неприємно у відповідь на вчинене добро чути: «А я тебе просив про це?»

Пригадую, я щось таке пережила, коли супроводжувала клас доньки на екскурсію в зоопарк. Усі були попереджені, що це платно, проте в одного хлопчика не виявилося грошей. Я з готовністю оплатила його квиток, але була впевнена, що маю право звернутися до його мами за компенсацією. Ну, не буде ж дитина біля каси чекати всіх. Мама виявилася жінкою з чіткими межами: «А я вас про це просила?» — була відповідь. Тоді я прийшла до висновку, що, роблячи іншим послуги, про які в тебе не просять, треба бути готовим до невдячності й додаткових витрат. Звісно, є певне місце й для самопожертви, але про це трохи згодом.

Повернімося до Бога, Який знає власні кордони й цінує наші. Він наперед бачить наші потреби й готовий відповідати на них, але не спішить робити цього.

Оскільки межі щодо цього в моїй свідомості були порушені, я не раз запитувала себе: «А для чого тоді молитися про щось, чого я потребую? Бог і так знає…» Проте Бог добре розумів те, до чого я йшла роками: наслідком усвідомленої й висловленої потреби буде вдячність тому, хто допоміг. Якщо ж відповідати на потребу перш, ніж людина її усвідомила, то це спричинить інфантильність і невдячність. Тому Бог, знаючи наші потреби, дає нам час їх усвідомити, докласти зусиль, щоб самому вирішити їх або ж прийти до розуміння, що ми потребуємо Його підтримки. Він настільки цінує наші особисті межі, що очікує нашого прохання.

Разом із тим, просити щось у когось означає бути готовим до відповіді «ні» або ж «не зараз». Це викликає певний дискомфорт, проте це свідчить про чітко сформовані межі в того, до кого ми звертаємося з проханням. Усі ми чули від Бога негативні відповіді на свої прохання й часто згодом приходили до висновку, що це було для нас на краще. Зазвичай, коли ми чуємо фразу: «Тим, хто любить Бога, усе допомагає на добро» — уявляємо якесь абстрактне «благо», але насправді за цим часто стоїть доволі болючий процес, який дає нам дорогоцінний досвід. Тобто межі безмежного Бога дають нам змогу зростати в цілісну особистість, яка чітко усвідомлює, чого вона хоче й що готова зробити для цього. А також- цінувати те, що отримала.

Неправильне уявлення про Божі межі

Відповідно до свого духовного віку й досвіду, кожен із нас має певне уявлення про те, яким є Бог. Пригадую, як колись у якійсь східній релігійній книзі побачила зображення кішки, що сидить зі складеними лапками й ніби молиться. А з-за хмар на неї дивиться велика кішка, до якої та маленька звертається.

Так само іноді й ми уявляємо Бога — як трохи могутнішу людину, яка реагує на світ, як ми. Звідти й страшилки про, вибачте, «бозю», який злиться на людей так, що аж блискавки по землі розкидає. Це, звичайно, примітивний приклад, але часто, неправильно трактуючи Писання, ми ставимо Бога в настільки смішні межі, що спотворюємо Його Сутність. Звісно, я можу говорити про це також лише через призму свого досвіду — і мої висновки, на жаль, теж доволі суб’єктивні, проте хочу спонукати нас бути більш уважними, коли ми даємо характеристику Богові й визначаємо, що Йому подобається, а що ні, щоб від імені Бога не класти на інших «тягарі, які важко носити» (Лк.11:46). Ісус каже, що Його ярмо любе й тягар легкий. Тобто ті обмеження, які ставить Він, не пригнічують нас, а дають захист і полегшення всім струдженим і обтяженим (див. Мт.11:28).

З іншого боку, мені нерідко доводилося бачити спробу людей маніпулювати Богом. А маніпуляція — це пряме порушення кордонів. Чула молитви людей, які казали: «Боже, якщо Ти мені не даси (тут було певне прохання), я не буду Тобі служити». Ніби це мало налякати Бога. Або: «Будемо постити, щоби Бог нам дав те, що нам потрібне». Тобто це виглядає так: «Боже, я не буду їсти, а Ти зроби по-моєму». Проте піст і молитва — це не способи керувати Богом, усупереч Його бажанням (ось воно і є — порушення особистих кордонів), а час наблизитися до Господа й почути Його серце, і, якщо треба, зрозуміти й прийняти Його відмову.

Егоїзм і жертовність

Говорячи про особисті межі Бога, варто зауважити ще один момент — Його готовність їх порушувати ради добра людини. Зазвичай цю готовність ми називаємо самопожертвою. Бог вирішив добровільно порушити Свої межі, залишивши досконалий вимір, у якому немає гріха й болю. Він вийшов із зони комфорту й прийняв людське тіло. І мало того — Він дозволив завдати цьому тілу неймовірного болю, бо Його серце сповнювала неймовірна любов. Він не зробив цього під тиском, а згідно зі своїм добровільним вибором. Тобто ніхто не порушив Його кордонів: Він сам пішов на страждання — і тому Йому так легко було сказати: «Отче, прости їм».

У християнських колах дуже рідко говориться про особисті межі чи не через побоювання, що це призведе до егоїзму. З тої ж причини рідко можна чути похвалу — «щоби брат не загордився», мовляв.

Проте гордість та егоїзм — це риси людини, яка не має кордонів. Той же, хто знає свої чіткі кордони, може прийняти наявність цих кордонів в іншої людини й цінувати їх, виявляючи повагу до ближнього. Як правило, людина, яку заслужено хвалили, вмітиме хвалити й підбадьорювати інших. І той, хто з дитинства відчував у своєму житті жертовну любов і турботу, навчиться віддавати цю любов і турбуватися про інших.

Звісно, процес формування особистості — дуже складний, багатогранний і через недосконалість світу часто також буває недосконалим. Проте ми маємо перед собою приклад досконалого Сина, Якому Отець не соромився навіть привселюдно казати: «Ти Син Мій улюблений». І Він явив світу приклад жертовної любові. Нині Його Батько, Який через Христову самопожертву став і нашим Отцем, нас називає Своїми улюбленими дітьми й закликає бути схожими на Христа. Він силоміць не змушує нас на жертви, але виливає в серця таку любов, якою ми готові поділитися з іншими, часто виходячи з зони власного комфорту. Писання каже: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15:13). Тобто найбільший вияв любові — це свідомо зректися власних кордонів заради блага ближнього. Бог зробив це для нас. А на що готові ми?

Ольга МІЦЕВСЬКА

Благовісник, 1,2023